Свобода вираження поглядів проти довільної цензури: нові стандарти доказування
Рішення Європейського суду з прав людини у справі № 53075/18, § 9, § 11, встановлює фундаментальний запобіжник проти використання розмитих юридичних термінів для придушення свободи слова. Справа стосується системного обмеження права на свободу вираження поглядів через визнання релігійних публікацій «екстремістськими матеріалами». Цей прецедент є критично важливим для українських адвокатів, які працюють зі справами про дифамацію, захист честі та гідності, а також оскарженням дій суб'єктів владних повноважень.
Правова позиція суду
ЄСПЛ у рішенні від 26.03.2026 констатував порушення статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів), витлумаченої у світлі статті 9 (свобода думки, совісті та релігії). Суд визначив, що будь-яке обмеження свободи слова під приводом боротьби з екстремізмом є незаконним, якщо держава не доведе факту наявності прямих закликів до насильства, ворожнечі чи дискримінації.
Обставини справи
Справа «JEHOVAS ZEUGEN IN DEUTSCHLAND AND OTHERS v. RUSSIA» (№ 53075/18, § 10) стосувалася заборони на території РФ релігійних публікацій Свідків Єгови. Заявники (релігійні організації та видавці) стверджували, що визнання їхньої літератури «екстремістською» позбавило їх права поширювати інформацію. Суд підтвердив свою юрисдикцію, оскільки порушення відбулися до 16 вересня 2022 року. Базуючись на провідній справі «Taganrog LRO and Others v. Russia» (§ 12), ЄСПЛ провів аналіз втручання за класичним трискладовим тестом.
Ключові статті закону та їх тлумачення ЄСПЛ
- Стаття 10 Конвенції (Свобода вираження поглядів): Суд встановив, що втручання не було «передбачене законом». Російський закон «Про протидію екстремістській діяльності» містив настільки широке визначення «екстремізму», що дозволяв владі довільно класифікувати будь-які ненасильницькі тексти як небезпечні. Це порушує критерій передбачуваності закону.
- Стаття 9 Конвенції (Свобода релігії): Тлумачачи статтю 10 через призму статті 9, Суд наголосив, що втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві». Релігійний плюралізм вимагає толерантності до критики.
«Суд підкреслив, що критика інших вірувань є невід'ємною частиною релігійного плюралізму і не може бути підставою для звинувачень в екстремізмі.»
Практичний блок: Порівняльна таблиця стандартів
| Критерій оцінки | Практика держави-порушниці (до втручання ЄСПЛ) | Стандарт ЄСПЛ (підтверджена позиція) | Наслідки для адвокатської практики |
|---|---|---|---|
| Тлумачення «екстремізму» | Широке та розмите; дозволяє довільно класифікувати ненасильницькі тексти як небезпечні. | Вузьке; вимагає виключно наявності прямих закликів до насильства або ворожнечі. | Можливість успішно оскаржувати експертизи та рішення, що базуються на оціночних судженнях без доказів закликів до насильства. |
| Критика інших вірувань/осіб | Кваліфікується як розпалювання ворожнечі та екстремізм. | Є невід'ємною частиною релігійного плюралізму та свободи вираження поглядів (ст. 10 Конвенції). | Формування міцної лінії захисту у справах про дифамацію (як у справах № 369/11909/20, 646/1972/23), де гостра критика визнається правомірною. |
| Передбачуваність закону | Відсутня; видавці не можуть передбачити правові наслідки своїх дій. | Закон повинен бути чітким, щоб унеможливити довільне втручання влади. | Використання аргументу про порушення критерію «передбаченості законом» для скасування санкцій. |
Екстраполяція на національну судову практику
Стандарт доказування, закріплений ЄСПЛ, прямо впливає на розгляд національними судами справ про захист честі, гідності та ділової репутації (дифамацію). Коли позивачі намагаються покарати опонентів за критику, суди України застосовують аналогічний підхід: якщо немає доведених фактів правопорушення, висловлювання захищаються статтею 10 Конвенції як оціночні судження.
Статистика та тренд
* Загальна кількість проаналізованих справ: 10.
* Результати: Відмовлено у задоволенні позовів/санкцій — 60% (6 справ), задоволено — 20% (2 справи), задоволено частково — 20% (2 справи).
* Тренд: Національні суди послідовно імплементують стандарти ст. 10 Конвенції. У 5 з 7 справ, що стосуються свободи вираження поглядів та дифамації (справи № 369/11909/20, 705/196/24, 646/1972/23, 759/4404/23, 453/1347/22), суди відмовили у притягненні до відповідальності за критику та оціночні судження. Водночас суд жорстко розмежовує захищену свободу слова від реального екстремізму, задовольняючи позови там, де є беззаперечні докази (наприклад, публічне нацистське вітання у справі № 953/1587/26).
Аналіз подібних справ з бази
Верховний Суд України у справі № 369/11909/20 (від 23.08.2023) відмовив ГО «Стоп корупції» у позові проти дописувача у Facebook, який назвав організацію «аферистами». Суд вказав, що це типові оціночні судження (ст. 277 ЦК України), які неможливо перевірити на достовірність. Аналогічно, у справі № 753/16257/23 (від 09.10.2024) ВС скасував рішення попередніх інстанцій, захистивши журналістів видання «Бізнес.Цензор», які назвали колишнього посадовця «зрадником» та «колаборантом». Суд наголосив на статусі позивача як публічної особи, межі критики щодо якої є значно ширшими.
Справа № 646/1972/23 (від 06.08.2025) підтверджує цей вектор: звинувачення у Facebook щодо підтримки колаборантів суд визнав суб'єктивною критикою в умовах війни, а не фактичним твердженням про злочин. А у справі № 453/1347/22 (від 14.02.2024) ВС захистив право громадянина на звернення до правоохоронних органів через публікацію відео зі звинуваченнями поліцейського у корупції, вказавши, що фрази типу «кажуть люди» є оціночними судженнями.
Важливим процесуальним аспектом є правильне визначення відповідача. У справі № 759/4404/23 (від 12.11.2025) суд відмовив у позові через те, що позивач подав позов до ймовірних «замовників» відео на YouTube, а не до автора матеріалу чи власника вебсайту, не довівши їхньої прямої причетності.
Проте свобода вираження поглядів не є абсолютною. Коли дії переходять межу оціночних суджень і становлять реальну загрозу суспільству, суди діють жорстко. У справі № 953/1587/26 (від 16.03.2026) особу було притягнуто до відповідальності за ст. 173 КУпАП (дрібне хуліганство) за публічне використання нацистського вітання. На відміну від релігійної критики, такі дії несуть іманентний заряд ненависті і не захищаються Конвенцією.
Вимога ЄСПЛ щодо того, аби дії влади були «передбачені законом» (чітка процедура), знаходить своє відображення і в адміністративній практиці. Наприклад, у справі № 540/8157/21 (від 26.06.2025) Верховний Суд визнав незаконними висновки НАЗЯВО про відмову в акредитації освітньої програми, оскільки експертна рада складалася з 7 осіб замість передбачених законом 9-15. Так само суворо суди підходять до процедури притягнення до відповідальності іноземців: у справі № 461/7967/25 (від 01.12.2025) суд ретельно перевіряв, чи розумів громадянин Німеччини суть вимог поліції при відмові від огляду на сп'яніння (ст. 130 КУпАП), а у справі № 308/2613/26 (від 23.02.2026) — процедуру оформлення незаконного перетину кордону (ст. 204-1 КУпАП).
Ризики для сторін та зміна правил гри
Рішення ЄСПЛ та стала практика Верховного Суду формують чіткий алгоритм для адвокатів.
- Що тепер неможливо: Неможливо легітимно заборонити літературу, організацію чи притягнути особу до відповідальності за «екстремізм» або «дифамацію» виключно на підставі розмитих юридичних термінів, факту гострої критики опонентів чи суб'єктивного дискомфорту влади/позивача. Публічні особи (політики, поліцейські, керівники ГО) повинні усвідомити, що подання позовів проти журналістів чи активістів за слова «аферист» або «колаборант» (у контексті оціночного судження) призведе до відмови у позові та покладення на них судових витрат.
- Що тепер можливо: Можливо вимагати від судів повного відхилення позовів про заборону інформації, якщо ініціатор обмеження не надав беззаперечних доказів того, що матеріали містять прямі заклики до насильства. Це створює «залізобетонний» щит для журналістів, видавців та громадських активістів проти довільної цензури.
Для адвоката, який готує відзив на позов про захист честі та гідності або оскаржує цензурні обмеження, посилання на справу № 53075/18, § 13, є обов'язковим. Вона цементує позицію: держава чи приватний позивач не можуть вимагати санкцій за слова, якщо не доведено прямого умислу на розпалювання реального насильства. Усі сумніви щодо того, чи є вислів фактом чи оцінкою, повинні тлумачитися на користь свободи слова.