Європейський суд з прав людини встановив, що загибель особи, яка перебувала під виключним контролем державних органів, за наявності очевидних ознак насильства, безальтернативно перекладає тягар доведення причин смерті на державу. Нездатність національних органів надати правдоподібне пояснення у поєднанні із саботованим розслідуванням становить порушення статті 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як у матеріальному, так і в процесуальному аспектах.
Справа «Мусіна та інші проти України» (заява № 48419/16, §§ 30, 36, 40, рішення від 26.03.2026) стосується трагічної загибелі військовослужбовця А.М. На момент смерті він завершував адміністративні процедури, пов'язані зі звільненням з лав Збройних Сил України. Тіло А.М. було знайдено на території військової частини за вкрай підозрілих обставин: кінцівки загиблого були зв'язані кабелем та пластиковими хомутами, а рот заклеєний клейкою стрічкою з кляпом. Попри ці беззаперечні ознаки насильницької смерті, національне слідство базувалося на припущенні про відсутність складу злочину, а Уряд в ЄСПЛ стверджував про «природні причини» смерті.
АНАТОМІЯ ПРЕЦЕДЕНТУ: ФАБУЛА КРІЗЬ ПРИЗМУ АБСУРДУ
Ця справа є хрестоматійним прикладом того, як національна правоохоронна система намагається ігнорувати об'єктивну реальність. Фабула справи демонструє кричущий контраст між фізичними доказами (зв'язане тіло, кляп) та офіційною версією держави про природну смерть.
ЄСПЛ повністю відкинув аргументи Уряду. Суд наголосив, що оскільки А.М. перебував на закритій території військової частини, він знаходився під виключним контролем держави. У таких випадках діє сувора презумпція: держава несе пряму відповідальність за життя особи, і саме вона повинна довести, що смерть настала з причин, які не тягнуть за собою міжнародно-правової відповідальності.
ПАРАДОКСИ НАЦІОНАЛЬНОГО СЛІДСТВА: ХРОНОЛОГІЯ САБОТАЖУ
Процесуальний аспект статті 2 Конвенції вимагає від держави проведення ефективного, незалежного та своєчасного розслідування. У справі Мусіної ЄСПЛ констатував повний крах національного слідства, який виражався у наступному:
- критичні судові експертизи (цитологічні та ДНК) були призначені лише через дев'ять місяців після виявлення тіла, що призвело до втрати доказової бази;
- командира військової частини допитали лише через рік після інциденту;
- військова частина зайняла позицію кругової поруки, відмовившись надавати поліції списки осіб, які перебували на території в момент події;
- кримінальне провадження закривалося тричі на ідентичних підставах, незважаючи на те, що органи прокуратури самі визнавали наявність серйозних недоліків у роботі слідчих.
ДОКТРИНА ВИКЛЮЧНОГО КОНТРОЛЮ: ПЕРЕХІД ТЯГАРЯ ДОВЕДЕННЯ
Ключовим аргументом Суду стало застосування доктрини виключного контролю. Логіка ЄСПЛ полягає в тому, що родичі загиблого об'єктивно не мають доступу до закритої території (військової частини, СІЗО, відділку поліції) і не можуть самостійно зібрати докази. Тому тягар доказування дзеркально перевертається.
«Якщо особа гине під час перебування під виключним контролем державних органів, на державу покладається тягар доведення та обов'язок надати переконливе і правдоподібне пояснення причин її смерті».
Оскільки влада України не змогла пояснити, як людина могла померти «природною смертю», будучи зв'язаною кабелем, ЄСПЛ одностайно визнав порушення права на життя (стаття 2) у матеріальному аспекті.
КРОС-АНАЛІЗ ПРАКТИКИ ЄСПЛ: ВІД ТУРЕЧЧИНИ ДО БОЛГАРІЇ
Рішення у справі Мусіної не є ізольованим. Воно спирається на сталий масив прецедентів ЄСПЛ щодо дій державних органів у закритих установах. Аналіз 10 подібних справ демонструє жорсткий підхід Суду до оцінки бездіяльності влади.
У справі *Tanli v. Turkey* (заява № 26129/95, § 40) заявник стверджував, що його син помер від катувань у поліції, тоді як влада наполягала на серцевому нападі. ЄСПЛ встановив порушення ст. 2, оскільки держава не провела повного розтину та не спростувала презумпцію своєї відповідальності. Аналогічний підхід застосовано у справі *Balogh v. Hungary* (заява № 47940/99, § 45), де Уряд не зміг пояснити походження травм, отриманих заявником у відділку поліції (порушення ст. 3).
Важливим аспектом є інституційна незалежність слідства. У справі *Ramsahai and Others v. the Netherlands* (заява № 52391/99, § 40) ЄСПЛ констатував процесуальне порушення ст. 2 через те, що початкове розслідування загибелі особи проводилося тими ж підрозділами поліції, які були причетні до інциденту. У справі Мусіної ми бачимо схожу проблему: військова частина фактично блокувала розслідування щодо самої себе.
Якість судово-медичної експертизи є критичною. У справі *Feyzi Yildirim v. Turkey* (заява № 40074/98, § 42) неякісний розтин без гістопатологічного аналізу унеможливив встановлення причинно-наслідкового зв'язку між побиттям та смертю. ЄСПЛ визнав це прямим порушенням процесуального обов'язку держави. Схожа ситуація і в справі *Nikolova and Velichkova v. Bulgaria* (заява № 7888/03, § 45), де розслідування смерті від побиття поліцейськими тривало роками і завершилося умовними термінами.
| Обставини справи | Застосування презумпції ЄСПЛ |
|---|---|
| Смерть від насильства у закритій установі (справи Мусіної, Танли, Бітієвої) | Тягар доведення повністю переходить на державу. Відсутність пояснень = порушення ст. 2 Конвенції. |
| Тілесні ушкодження під вартою (справа Балога) | Держава зобов'язана довести інше походження травм. Недоведеність = порушення ст. 3 Конвенції. |
| Самогубство ув'язненого з психічним розладом (справа Кінана) | Презумпція ст. 2 не діє автоматично, якщо влада об'єктивно не могла передбачити безпосередній ризик (порушення ст. 2 відсутнє, але є порушення ст. 3 через неналежний нагляд). |
Справа *Keenan v. the UK* (заява № 27229/95, § 40) є єдиним винятком у цій вибірці, де Суд не знайшов порушення ст. 2 щодо смерті. Марк Кінан покінчив із собою у в'язниці. Суд визначив, що влада вжила розумних заходів, і причина смерті була достеменно відома. Проте навіть там було встановлено порушення ст. 3 через неналежне медичне обслуговування. Натомість у справі Мусіної причина смерті приховувалася, що робить порушення ст. 2 безальтернативним.
Також варто згадати справу *Poltoratskiy v. Ukraine* (заява № 38812/97, § 45), яка хоч і стосувалася умов тримання в камері смертників, заклала фундаментальний принцип: будь-яке втручання держави у права осіб, позбавлених свободи, повинно мати чітку законодавчу основу, а скарги на жорстоке поводження вимагають ефективного розслідування (порушення ст. 3).
ПРОЦЕСУАЛЬНІ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ: АЛГОРИТМ ДЛЯ АДВОКАТА
Рішення у справі «Мусіна та інші проти України» (заява № 48419/16, § 30) є потужним інструментом для адвокатів, які представляють інтереси потерпілих у справах щодо загибелі або травмування осіб у військових частинах, СІЗО, установах виконання покарань чи психіатричних лікарнях.
Головний практичний наслідок: відсутність доказів у слідства тепер дорівнює автоматичній вині держави. Слідчий більше не може закрити кримінальне провадження за п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України (відсутність в діянні складу кримінального правопорушення) з формулюванням «неможливо встановити винних» або «відсутні прямі докази вбивства», якщо особа перебувала під контролем держави.
Для ефективного оскарження бездіяльності слідчих (в порядку ст. 303 КПК України) або скасування постанов про закриття проваджень, адвокату слід використовувати наступний алгоритм доказування:
- Фіксація статусу «виключного контролю» (доведення факту перебування особи на закритій території, куди доступ третіх осіб обмежений).
- Ідентифікація тілесних ушкоджень або підозрілих обставин (витребування фототаблиць, первинних актів огляду місця події, висновків СМЕ).
- Аналіз своєчасності слідчих дій (перевірка дат призначення ключових експертиз, допитів свідків — затримка у 9 місяців, як у справі Мусіної, є маркером неефективності).
- Оскарження бездіяльності слідчого через призму презумпції вини держави (посилання на те, що тягар доведення лежить на слідчому органі, а не на потерпілих).
- Використання рішення ЄСПЛ «Мусіна та інші проти України» (заява № 48419/16, § 40) як імперативної підстави, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ», для скасування постанови про закриття кримінального провадження слідчим суддею.
Цей прецедент руйнує практику «глухих кутів» у розслідуваннях. Якщо державна установа саботує надання доказів, а слідчий зволікає з експертизами, адвокат має прямо вказувати слідчому судді: така процесуальна поведінка не звільняє державу від відповідальності, а навпаки — є самостійною підставою для констатації порушення статті 2 Конвенції. Завдання адвоката — перемістити фокус судового контролю з пошуку конкретного вбивці на оцінку здатності держави спростувати презумпцію власної провини.