Доказування намірів: від кібершахрайства до фраудаторних угод та ПДВ

Сучасна судова практика Верховного Суду демонструє остаточний відхід від формалізму: тепер для перемоги в суді ключовим є доведення справжньої волі сторін, економічної мети та добросовісності.

Цей тижневий огляд судової практики створений спеціально для практикуючих адвокатів, суддів та юрисконсультів. Ми проаналізуємо три свіжі правові позиції, які на перший погляд стосуються абсолютно різних галузей права: захисту прав споживачів фінансових послуг, корпоративного поручительства та податкових спорів щодо бюджетного відшкодування. Проте глибинний аналіз показує, що всі вони об'єднані єдиним вектором розвитку української юриспруденції — суд вимагає дослідження суті, а не форми.

Статистика розгляду справ Верховним Судом у цій категорії підтверджує тенденцію до більш ретельного перегляду рішень нижчих інстанцій. Якщо у 2022 році відсоток задоволених касаційних скарг становив лише 18% (855 рішень), то у 2023 році цей показник зріс до 43% (1752 рішення). У 2024 році ми бачимо вже 53% задоволених скарг (3351 рішення), а у 2025 році — рекордні 55% (4574 рішення). Прогнозні дані на 2026 рік (984 рішення, 48% задоволено) свідчать про стабілізацію практики. Це означає, що суди першої та апеляційної інстанцій часто припускаються помилок саме через формальний підхід до оцінки доказів, і Верховний Суд активно ці помилки виправляє.

Нижче ми розберемо алгоритми дій для адвоката у кожній із цих категорій справ.

Кібершахрайство та онлайн-кредити: тягар доказування переходить на банк

Масове поширення схем кібершахрайства, зокрема пов'язаних із несанкціонованим доступом до інтернет-банкінгу та переказом коштів на рахунки онлайн-казино, сформувало нову категорію надскладних спорів. Справа № 308/22861/23 є показовим прикладом того, як суди захищають споживача, коли банк намагається перекласти на нього відповідальність за вразливість своїх систем безпеки.

У цій справі ОСОБА_1 звернулася з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсними трьох кредитних договорів. Обставини є класичними для подібних ситуацій: вночі невідомі особи отримали доступ до її акаунту «Приват24», оформили кредити на загальну суму понад 100 000 грн (40 000 грн та 66 000 грн), самовільно збільшили кредитний ліміт і витратили кошти в онлайн-казино. Позивачка діяла ідеально з точки зору фіксації порушення: виявивши списання наступного дня, вона одразу звернулася до банку для блокування рахунків та подала заяву до поліції.

Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили. Банк, не погоджуючись із цим, подав касаційну скаргу. Цікаво, що банк обрав тактику процесуального захисту, стверджуючи про неналежний спосіб захисту та порушення процесуального порядку (зокрема, розгляд справи у спрощеному провадженні).

Верховний Суд залишив рішення попередніх інстанцій без змін, застосувавши статті 203, 215 та 230 ЦК України.

Суд дійшов висновку, що для дійсності правочину необхідне вільне волевиявлення учасника, якого у позивачки не було.

Логіка суду ґрунтується на тому, що входи до системи здійснювалися з чужого пристрою, а банк не надав жодних доказів того, що позивачка своїми діями чи бездіяльністю сприяла шахраям у розкритті своїх персональних даних. Щодо процесуальних аргументів банку, суд зазначив, що формальні доводи про розгляд справи у спрощеному провадженні не вплинули на законність та правильність рішення по суті.

Для розуміння цієї категорії справ варто виділити ключові терміни:

• Волевиявлення — свідоме та добровільне бажання людини укласти договір і взяти на себе певні зобов'язання.
• Недійсність правочину — юридичне визнання того, що договір не має законної сили з моменту його підписання, ніби його ніколи не існувало.
• Преюдиційне рішення — попереднє рішення суду, факти з якого вже не потрібно доводити заново в інших судових справах між тими ж сторонами.

Для адвоката, який готує позов в інтересах ошуканого клієнта, ця справа дає чіткий алгоритм дій:

1. Додати до позовної заяви докази негайного звернення клієнта до банку (заяви, роздруківки дзвінків на гарячу лінію) та поліції (витяг з ЄРДР) одразу після виявлення незаконного списання.
2. Заявити клопотання про витребування у банку технічної інформації (IP-адреси, геолокацію, ідентифікатори пристроїв входу), щоб довести нетиповість операцій та факт входу з невідомих пристроїв.
3. Будувати правову позицію виключно на тому, що тягар доказування вини клієнта (факту добровільної передачі ПІН-коду чи паролів третім особам) повністю лежить на банку.

Аналіз суміжних справ показує, як ця позиція співвідноситься з іншими рішеннями:

Ліквідація боржника та фраудаторні правочини поручителя

Друга справа нашого огляду — № 911/862/25 — стосується захисту прав кредиторів від недобросовісних дій поручителів. Це класичний приклад того, як боржники намагаються використовувати корпоративні механізми (створення нових ТОВ, внесення майна до статутного капіталу) для уникнення виконання судових рішень.

АТ «Укрексімбанк» звернулося з позовом до ПрАТ «НВО «Агрокомплекс» (поручитель) та ТОВ «Селіток Груп» (набувач майна) про визнання недійсним акта приймання-передачі садового будинку. Банк доводив, що поручитель передав це майно до статутного капіталу новоствореного товариства спеціально для того, щоб вивести активи та уникнути примусового стягнення кредитної заборгованості. Відповідач, у свою чергу, обрав лінію захисту, що базувалася на припиненні зобов'язання: він стверджував, що порука припинилася через ліквідацію основного боржника (ПрАТ «Укрпластик»).

Суди всіх трьох інстанцій повністю задовольнили позов банку. Верховний Суд застосував положення ч. 5 ст. 559 ЦК України. Суд наголосив, що порука не припиняється у разі ліквідації боржника, якщо кредитор встиг реалізувати своє право на стягнення (подав позов до суду) до моменту внесення запису про ліквідацію. Оскільки АТ «Укрексімбанк» звернулося за стягненням вчасно, ризики ліквідації боржника покладаються на поручителя.

Оцінюючи саму транзакцію, суд кваліфікував її як недобросовісну.

Відчуження активів на користь новоствореного товариства було кваліфіковано як фраудаторний правочин, оскільки єдиною метою цієї дії було завдання шкоди правам кредитора.

У цьому контексті важливо оперувати такими поняттями:

• Фраудаторний правочин — це угода, яку боржник або поручитель укладає виключно для того, щоб сховати своє майно від кредиторів і не віддавати борги.
• Поручитель — особа або компанія, яка бере на себе юридичне зобов'язання виплатити борг іншого (основного боржника), якщо той не зможе цього зробити.
• Статутний капітал — початкові кошти або майно (наприклад, нерухомість), які засновники вносять для створення та роботи нової компанії.

Для юрисконсультів банків та адвокатів, що представляють інтереси стягувачів, ця справа формує чіткий алгоритм дій щодо захисту активів:

1. Своєчасне звернення до суду: подати позов до поручителя про стягнення боргу суворо до моменту внесення запису про ліквідацію основного боржника (для збереження поруки за ч. 5 ст. 559 ЦК України).
2. Моніторинг активів: постійно відстежувати стан майна поручителя через відкриті реєстри, щоб вчасно виявити його відчуження та не пропустити строк позовної давності (ст. 256, 261, 267 ЦК України).
3. Фіксація виведення майна: зібрати докази того, що поручитель позбувся майна під час наявності непогашеного боргу або активного судового спору.
4. Подання позову про недійсність: звернутися до суду з вимогою визнати правочин (навіть якщо це акт приймання-передачі до статутного капіталу) недійсним, доводячи мету уникнення відповідальності.

Варто звернути особливу увагу на суперечливу практику щодо способу захисту, яку демонструє порівняльна таблиця:

Як бачимо, у головній справі № 911/862/25 акт приймання-передачі було успішно визнано недійсним як правочин, що свідчить про еволюцію підходів Верховного Суду на користь суті (захисту кредитора), а не формальної назви документа, що суперечить старішій позиції у справі № 908/4871/15.

Бюджетне відшкодування ПДВ: кінець формальним відмовам податкової

Третя справа — № 560/11785/23 — переносить нас у площину адміністративного судочинства та податкових спорів. Вона яскраво демонструє проблему формального підходу податкових органів до відмови у відшкодуванні ПДВ та, що більш критично, формального підходу судів нижчих інстанцій до перевірки доводів податкової.

Спір виник між ФОП ОСОБА_1 та ГУ ДПС у Хмельницькій області щодо правомірності зменшення суми бюджетного відшкодування ПДВ та нарахування штрафних санкцій. Податковий орган вирішив, що підприємець не підтвердив використання придбаних активів (сировини, пального, транспортних засобів) у своїй господарській діяльності. Суди першої та апеляційної інстанцій автоматично підтримали позицію податкової.

Проте Верховний Суд скасував ці рішення та направив справу на новий розгляд. Суд констатував, що суди попередніх інстанцій не виконали вказівки щодо повного та всебічного дослідження доказів.

Аргументація Верховного Суду базувалася на трьох критичних помилках нижчих судів:

По-перше, суди не з'ясували, які саме документи платник подавав разом із запереченнями на акт перевірки та чи були вони взагалі оцінені податковою.

По-перше, суди не надали правової оцінки доводам позивача щодо наявності «ділової мети» при придбанні специфічних транспортних засобів (вантажних пікапів).

По-третє, суди не розмежували обставини щодо різних видів майна. Податкова зробила загальні висновки щодо всіх активів, хоча за деякими з них (наприклад, яхта та мотоцикл) позивач податковий кредит взагалі не формував.

Обмеження судів загальними висновками та нерозмежування обставин щодо різних активів є порушенням, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи.

Ключові терміни для цієї категорії спорів:

• Бюджетне відшкодування ПДВ — процес повернення державою частини сплаченого податку на додану вартість, якщо витрати на податок перевищують податкові зобов'язання.
• Податковий кредит — сума, на яку платник має право зменшити свій податковий борг на підставі підтверджених витрат для ведення бізнесу.
• Ділова мета — економічна причина або розумне пояснення того, навіщо підприємець придбав певний товар саме для отримання прибутку, а не для особистих потреб.

Для адвокатів у податкових спорах ця справа є потужним інструментом. Вона забороняє судам формально погоджуватися з податковою без подетального аналізу кожного документа та кожного виду активу окремо. Якщо податкова намагається "змішати" в одному акті активи, за якими заявлялося відшкодування, з особистим майном платника (як у випадку з яхтою), адвокат повинен вимагати від суду чіткого розмежування цих епізодів.

Практика Верховного Суду у подібних спорах є послідовною:

Підсумовуючи аналіз цих трьох правових позицій, можна зробити однозначний висновок для юридичної спільноти. Незалежно від того, чи захищаєте ви споживача від банку, чи банк від недобросовісного поручителя, чи бізнес від податкової — епоха формального правозастосування добігає кінця. Верховний Суд вимагає від адвокатів глибокого занурення у фактаж: доведення відсутності волі при кібершахрайстві, розкриття справжньої мети приховування майна при фраудаторних угодах та обґрунтування економічного сенсу кожної господарської операції. Перемагає той, хто здатен показати суду реальну суть правовідносин, підкріплену належною доказовою базою.