У постанові від 26.03.2026 у справі № 76797/13 Європейський суд з прав людини призначив справедливу сатисфакцію через неспроможність органів влади розслідувати напади приватних осіб на першого, другого та четвертого заявників.
Відсутність прямої провини держави у фізичному насильстві не звільняє її від відповідальності за провальне розслідування та незахищеність потерпілих. Це ключовий висновок, який формує нову стратегію тиску на слідчі органи у справах про тілесні ушкодження та системні порушення процесуальних норм.
Напад приватних осіб vs процесуальний обов'язок за статтею 3 Конвенції
Відповідальність держави виходить за межі дій її власних агентів. Парадокс у тому, що хоча працівники поліції безпосередньо не завдавали тілесних ушкоджень заявникам у справі № 76797/13, саме їхня пасивність перетворює звичайний побутовий чи вуличний кримінал на порушення міжнародного договору. Це покладає на державний бюджет тягар виплати справедливої сатисфакції.
ЄСПЛ послідовно застосовує цей процесуальний стандарт для захисту потерпілих. У справі Ilupin and Others v. Russia, § 11 Суд чітко розмежував пряму матеріальну відповідальність та позитивні зобов'язання влади щодо забезпечення безпеки учасників мирних зібрань.
«Держави зобов'язані вживати заходів для запобігання катуванням та нелюдському поводженню, навіть якщо джерелом такого поводження є треті (приватні) особи».
Держава виступає гарантом безпеки та монополістом на застосування сили. Якщо слідство затягується, а докази не збираються належним чином, потерпілий отримує право на позов проти самої держави. Аналогічний підхід підтверджується у справі Vladyka and Others v. Ukraine, § 8, де тривала бездіяльність слідчих та неодноразове безпідставне закриття кримінальних проваджень сприяли безкарності правопорушників та позбавили потерпілих доступу до ефективного правосуддя.
Зобов'язання влади розширюються залежно від вразливості потерпілих та місця події. Наприклад, у справі S.P. and Others v. Russia, § 61 розглядалися систематичні порушення прав ув'язнених з боку інших в'язнів. Адміністрація пенітенціарних установ роками ігнорувала неформальну ієрархію, що призвело до визнання судом факту співучасті держави у зловживаннях через відсутність механізмів захисту (стаття 13 Конвенції).
Справа «Пилипчук» та аргументи про зобов'язання засобів
Слідство не зобов'язане знайти злочинця за будь-яку ціну. Звучить дивно, але міжнародна інстанція розглядає ефективність розслідування виключно як «зобов'язання засобів», а не результату. Якщо влада оперативно та ретельно зібрала докази, допитала свідків і своєчасно призначила судово-медичні експертизи, відсутність обвинувального вироку не означатиме автоматичного порушення статті 3.
Протистояння позицій захисту та правоохоронної системи у таких спорах зводиться до оцінки оперативності первинних процесуальних дій:
| Позиція сторони | Основний аргумент щодо якості розслідування |
|---|---|
| Позиція захисту | Держава має сплатити компенсацію, оскільки слідчі не вжили вичерпних заходів для встановлення осіб нападників, допустили втрату цифрових доказів та невиправдану тяганину. |
| Позиція держави | Забезпечено проведення необхідних слідчих дій згідно з нормами КПК. Відсутність результату зумовлена об'єктивними факторами (відсутність свідків), а не умисною бездіяльністю. |
Цей вододіл яскраво проявляється у справі Pylypchuk and Others v. Ukraine, § 14. Українські органи досудового розслідування не доклали належних зусиль для проведення своєчасного встановлення фактів щодо насильства з боку приватних осіб. Суд констатував, що розслідування не відповідало критеріям незалежності та ретельності. Це дозволило заявникам, включно з родичами померлих потерпілих, реалізувати своє право на компенсацію. Подібні системні недоліки роботи поліції, де держава не змогла переконливо пояснити походження травм у затриманих, зафіксовані й у справі Alizada and Others v. Ukraine, § 18.
Нездатність зібрати докази часто межує зі свавільним обмеженням прав. У справі Makarenko and Others v. Ukraine, § 15 ЄСПЛ встановив, що неможливість з'ясувати обставини отримання тілесних ушкоджень безпосередньо випливає з тривалої бездіяльності органів досудового розслідування. Це призвело до одночасного визнання порушень щодо процесуального аспекту катувань та статті 5 Конвенції стосовно незаконного затримання.
Не менш показовою є ситуація з ідентифікацією мотивів злочину. У справі R.B. v. Hungary, § 53 Суд прямо вказав, що ігнорування слідчими можливого расистського підтексту під час приватного нападу руйнує довіру до правоохоронної системи. Держава не виконала позитивний обов'язок встановити мотив ненависті, що само по собі стало порушенням права на повагу до приватного життя (стаття 8 Конвенції).
Зміна оптики слідчих суддів після 644 рішень ЄСПЛ
Тренд кількості рішень міжнародної юрисдикції у категорії неефективного розслідування йде на спад. На перший погляд, зменшення кількості справ з 228 кілька років тому до 34 цього року свідчить про радикальне покращення ситуації та підвищення якості роботи прокуратури. Проте загалом зафіксовано 644 рішення за останні п'ять років, де домінує констатація порушення саме процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Проблеми слідчого апарату залишаються незмінними у десятках типових проваджень, що надходять з України.
Відповідальність за бездіяльність стає головним важелем впливу на слідчих. Ця правова парадигма змінює оптику національних судів, спонукаючи слідчих суддів задовольняти скарги адвокатів не лише через порушення розумних строків, а через цілком реальний ризик фінансових санкцій для державного бюджету. Кожна нерозглянута скарга чи безпідставна відмова у допиті свідка формує базу для майбутнього позову.
Справа Nychyporenko and Demidova v. Ukraine, § 11 підтверджує, що ігнорування клопотань потерпілих та загальна тривалість процедур тягнуть за собою констатацію порушень права на справедливий розгляд (стаття 6 Конвенції). А у справі Tretiak v. Ukraine, § 42 суд визнав критичним порушенням ситуацію, коли поліція дозволяє підозрюваному у побитті битою безперешкодно виїхати за кордон, а потім три роки не вживає жодних заходів для розшуку чи екстрадиції.
Аналітичний розбір цих прецедентів пропонує стороні захисту чіткі інструменти для роботи зі слідством.
Алгоритм фіксації бездіяльності правоохоронців:
- Систематичне подання письмових клопотань про проведення конкретних дій (допити очевидців, витребування трафіку мобільних операторів, призначення експертиз у перші дні після події).
- Оскарження до слідчого судді кожної відмови або факту процесуального мовчання з боку слідчого чи процесуального керівника.
- Фіксація фактів передчасного закриття кримінального провадження та регулярне скасування таких постанов у судовому порядку.
- Документування втрати часу: збір підтверджень того, що несвоєчасні дії поліції призвели до безповоротної втрати доказів (наприклад, циклічне видалення відеозаписів з камер зовнішнього спостереження або втрата слідів на місці нападу).
Збір такого процесуального досьє позбавляє державу аргументів про «об'єктивні труднощі» слідства, доводячи, що потерпілий вичерпав усі внутрішні механізми захисту.
«Ефективне розслідування має бути здатним привести до встановлення фактів та покарання винних.»