Ефективність захисту: віндикація, межі арбітражу та спори про мобілізацію

З компанії NAVITEC Sp. z o.o. стягнуто 327 044,69 євро штрафних санкцій за прострочення поставки товару.

На перший погляд, обрані для огляду справи стосуються абсолютно різних галузей права. Проте їх об'єднує жорсткий підхід Верховного Суду до процесуальної дисципліни та вибору належного інструменту. Неправильно обраний спосіб захисту — чи то спроба переглянути рішення міжнародного арбітражу по суті, чи то оскарження ланцюга договорів замість витребування майна — гарантовано веде до відмови у позові.

Штрафні санкції NAVITEC Sp. z o.o. та межі публічного порядку

Звучить дивно, але спроби оскаржити рішення міжнародного комерційного арбітражу через незгоду з фінансовими розрахунками досі регулярно трапляються у практиці. У справі № 824/147/25 польська компанія NAVITEC Sp. z o.o. намагалася скасувати рішення МКАС при ТПП України. Спір виник через прострочення поставки товару за контрактом від 21.11.2023. Заявник стверджував про порушення публічного порядку та непропорційність санкцій.

Верховний Суд відхилив ці аргументи, застосувавши ч. 2 ст. 34 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ст. 459 ЦПКУ. Ці норми містять вичерпний перелік підстав для скасування арбітражного рішення. Перегляд справи по суті туди не входить. Спір стосується виключно приватних господарських відносин. Суд встановив, що стягнення штрафів за контрактом не суперечить ст. 13, 41, 129 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Національні суди мають вкрай обмежені повноваження щодо втручання в арбітраж. Згідно зі ст. 5 Закону про МКАС, жодне судове втручання не повинно мати місця поза прямо передбаченими випадками. Арбітраж належним чином розглянув клопотання про відвід арбітра та виклик свідка, що відповідає принципам змагальності (ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 20 Закону про МКАС). Апеляційну скаргу залишено без задоволення на підставі ст. 375 ЦПКУ.

Для адвокатів це означає необхідність зміни тактики. При оскарженні рішень МКАС марно використовувати аргументи щодо неправильної оцінки доказів. Потрібно шукати виключно процедурні дефекти. Крім того, справа № 824/146/25 підтверджує, що недоплата судового збору у таких процесах неминуче веде до залишення скарги без руху.

Торговельний центр ТОВ «Гіпербуд» та відмова від ресцисорних позовів

Велика Палата Верховного Суду суттєво змінює оптику у спорах про захист прав забудовників та інвесторів. У справі № 727/6125/23 ТОВ «Гіпербуд» намагалося повернути контроль над нежитловим приміщенням. Позивач просив визнати недійсними договори купівлі-продажу, укладені між ОК «ЖБК «Проспект» та третіми особами.

Парадокс у тому, що раніше суди часто задовольняли подібні ресцисорні позови. Наприклад, у справах № 727/7731/22 та № 727/7137/17 договори визнавалися недійсними на підставі ст. 203, 215 та 658 ЦКУ. Проте тепер Велика Палата прямо відступила від цієї практики. Визнання договорів недійсними не призводить до відновлення майнової сфери позивача, який не є стороною цих правочинів (ст. 15 та ст. 16 ЦКУ).

Належним інструментом захисту первісного носія майнових прав є віндикація. Позивач має вимагати визнання майнових прав та витребування майна від останнього набувача за правилами ст. 387 та ст. 388 ЦКУ. Також суд звернув увагу на ч. 2 ст. 331 ЦКУ щодо порядку виникнення права власності на новостворене майно. Обрання помилкового способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові.

Ця позиція є критичною для ситуацій з «подвійним» оформленням прав на нерухомість. Замість витрачання років на руйнування ланцюга перепродажів, юристам необхідно одразу заявляти вимогу про витребування майна у кінцевого власника.

Відстрочка від мобілізації та невідчужуваність обов'язків матері

Останнім часом цивільні суди зіткнулися зі значною кількістю заяв про встановлення фактів, мета яких — обхід адміністративних процедур. У справі № 607/11854/25 заявник просив встановити факт самостійного виховання малолітнього сина. Кінцева мета — отримання права на відстрочку від призову за п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Справжній сенс ухвали Верховного Суду полягає у блокуванні спроб використати окреме провадження для створення преюдиційних фактів. Згідно з ч. 5 ст. 157 СКУ, сімейні обов'язки є невідчужуваними. Відповідно до ст. 141 СКУ, батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Встановлення факту одноосібного виховання батьком автоматично констатує невиконання обов'язків матір'ю.

Це зачіпає права іншої особи. Відповідно, виникає спір про право. За правилами ч. 4 ст. 315 ЦПКУ, за наявності такого спору суд зобов'язаний залишити заяву без розгляду. Справа має розглядатися виключно у позовному провадженні із забезпеченням змагальності сторін. Аналогічний підхід застосовано у справі № 128/3616/24, де суд також вказав на невідчужуваність сімейних обов'язків. А у справі № 381/95/25 суди взагалі наголосили, що спори щодо відстрочки є публічно-правовими.

Процесуальні помилки на етапі вибору способу захисту чи виду провадження залишаються головною причиною відмов у задоволенні вимог. Суди вимагають чіткого дотримання юрисдикційних меж, незалежно від того, чи йдеться про міжнародний арбітраж, нерухомість чи сімейні правовідносини в умовах воєнного стану.