Чи виправдовує режим воєнного стану автоматичне тримання під вартою підозрюваних у злочинах проти національної безпеки? Судовий контроль не допускає безальтернативності навіть у справах щодо колабораційної діяльності, покладаючи на органи розслідування обов'язок системно доводити неможливість застосування більш м'яких запобіжних заходів. У постанові від 23.07.2026 у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine, § 68 Європейський суд з прав людини встановив, що посилання національних судів виключно на тяжкість обвинувачення за ст. 111-1 КК України без належної оцінки індивідуальної поведінки особи становить пряме порушення статті 5 § 3 Конвенції.
Оцінюючи якість клопотань про обрання запобіжних заходів, помічаю стійку звичку сторони обвинувачення покладатися на сам факт збройного конфлікту як на універсальний доказ ризиків. Сторона обвинувачення вибудовує аргументацію навколо того, що в умовах триваючого збройного конфлікту правопорушення проти основ національної безпеки несуть підвищену суспільну загрозу. Прокурори стверджують, що ця специфіка суттєво ускладнює адміністрування менш суворих заходів контролю та об'єктивно підвищує ризик тиску на свідків чи знищення доказів. На противагу цьому, захист апелює до того, що позбавлення особистої свободи до винесення вироку суду має залишатися винятковим заходом. Відповідно, саме лише посилання на специфіку воєнного часу або номер статті кримінального закону без детального дослідження соціальних зв'язків та індивідуальної поведінки особи нівелює суть конвенційних гарантій, роблячи автоматичний арешт неприпустимим.
Європейський суд зважив ці позиції через призму пропорційності. Суд визнав, що первинне затримання та наявність обґрунтованої підозри відповідали критеріям законності, констатувавши відсутність порушення статті 5 § 1 Конвенції у справі Derevyanko and Tarasova v. Ukraine, § 50. Проте подальше безперервне продовження строку тримання першого заявника під вартою впродовж 1 року і 7 місяців не мало «релевантних і достатніх» підстав. Національні суди проігнорували той факт, що інкримінований епізод за ст. 111-1 КК України класифікується національним законодавством як нетяжкий злочин, санкція якого передбачає штраф або позбавлення волі. Відхилення клопотань про застосування альтернативних заходів відбувалося без належної мотивувальної бази, що призвело до порушення балансу інтересів та присудження компенсації моральної шкоди.
Кваліфікація за ст. 111-1 КК України та межі судового розсуду
Аналіз масиву рішень у цій категорії виявляє стабільно високу активність перегляду: 658 рішень у 2022 році, 469 — у 2023-му, досягнення піку у 609 справ у 2024 році з подальшим коригуванням до 461 у 2025-му та 235 у 2026 році. Цей тренд супроводжується 100-відсотковим констатуванням порушень вимог статті 5 Конвенції в наведених релевантних прецедентах, що зумовлено збереженням формального підходу національних судів до оцінки ризиків.
Процесуальна економія на стадії досудового розслідування, коли слідчий просто копіює абзаци про ризики з попереднього клопотання, неминуче обертається фінансовими втратами для держави на етапі виплати сатисфакції. Системність цієї проблеми підтверджується рішенням у справі Reva and Others v. Ukraine, § 21, де ЄСПЛ констатував порушення через відсутність конкретних та достатніх причин для тривалого тримання під вартою, наголосивши на неприпустимості автоматичного продовження запобіжного заходу. Національні суди зобов'язані уникати шаблонних формулювань, особливо коли йдеться про тривале обмеження свободи.
Схожа процесуальна поведінка державних органів отримала оцінку у справі Sklyar and Yekushenko v. Ukraine, § 6. Суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції через надмірну тривалість досудового тримання під вартою, підкресливши, що позбавлення волі має бути обґрунтованим судовим рішенням та не перевищувати розумних строків. Відсутність належного судового контролю за законністю позбавлення волі перетворює запобіжний захід на форму дострокового покарання, що прямо суперечить презумпції невинуватості.
Методологія доказування альтернатив арешту
Захист нерідко припускається дзеркальної помилки, вибудовуючи промову перед слідчим суддею навколо абстрактних норм міжнародного права замість скрупульозного розкриття соціальних зв'язків конкретного підозрюваного. Успішна стратегія вимагає надання суду документальних підтверджень того, що особа не має наміру переховуватися чи перешкоджати слідству.
У справі Gryshko and Koshlyak v. Ukraine, § 6 ЄСПЛ наголосив, що будь-яке позбавлення волі має не лише ґрунтуватися на національному законодавстві, а й відповідати меті захисту особи від свавілля. Відсутність ефективних процедур судового контролю із можливістю регулярного перегляду обґрунтованості тримання під вартою становить самостійне порушення статті 5 § 4 Конвенції. Це означає, що слідчий суддя повинен мати реальну можливість оцінити нові обставини та змінити запобіжний захід, якщо первинні ризики зменшилися або зникли.
Надмірна тривалість проваджень загалом є індикатором неефективності роботи органів обвинувачення. Як зазначено у справі Mazurenko v. Ukraine, § 40, загальний строк розгляду справи у 6 років та 4 місяці, що супроводжувався багаторазовим поверненням на додаткове розслідування, свідчить про серйозні недоліки в системі. Держава зобов'язана використовувати всі наявні процесуальні механізми для забезпечення швидкого правосуддя, особливо коли заявник перебуває під дією запобіжного заходу, оскільки стан тривалої невизначеності має значний негативний вплив.
Практичний блок для роботи зі справами цієї категорії формується з таких обов'язкових елементів:
- Судовий контроль за триманням під вартою під час воєнного стану не допускає автоматизму навіть у справах щодо колабораційної діяльності, покладаючи на органи розслідування обов'язок системно доводити неможливість застосування більш м'яких запобіжних заходів.
- Позбавлення особистої свободи до винесення вироку суду має залишатися винятковим заходом, тому саме лише посилання на специфіку воєнного часу або номер статті кримінального закону без детального дослідження соціальних зв'язків та індивідуальної поведінки особи нівелює суть конвенційних гарантій.
- В умовах триваючого збройного конфлікту правопорушення проти основ національної безпеки несуть підвищену суспільну загрозу, що суттєво ускладнює адміністрування менш суворих заходів контролю та об'єктивно підвищує ризик тиску на свідків чи знищення доказів.
- На стадії досудового розслідування та судового провадження національні суди безперервно продовжували строк тримання заявника під вартою впродовж 1 року і 7 місяців, спираючись виключно на кваліфікацію дій за статтею 111-1 Кримінального кодексу України та стандартні формулювання щодо наявності ризиків.
- Сторона захисту послідовно вказувала на нетяжкий характер конкретного складу злочину, наявність міцних соціальних зв'язків та відсутність наміру ухилятися від суду, однак клопотання про застосування альтернативних заходів відхилялися без належної мотивувальної бази.
- Європейський суд відкинув виправдання тривалого строку самими лише реаліями воєнного стану, констатувавши порушення пункту 3 статті 5 Конвенції через відсутність релевантних і достатніх підстав для ізоляції за наявності менш суворих альтернатив.
Подання шаблонного клопотання про зміну запобіжного заходу без долучення до матеріалів справи свіжих доказів наявності постійного місця проживання, легального доходу та відсутності закордонного паспорта призведе до залишення підозрюваного в СІЗО на наступні 60 діб та унеможливить подальше доведення незаконності такого тримання в міжнародних інстанціях.