Імперативні приписи закону проти формальних недоліків документації

У справі № 212/13592/25 суд відмовив у перенесенні повітряної лінії електропередач, оскільки охоронні зони діють незалежно від наявності відомостей про них у Державному земельному кадастрі. Цей висновок відображає ширшу тенденцію, коли суди надають перевагу об'єктивним правовим режимам, встановленим законом, над суб'єктивними недоліками реєстрації чи відсутністю повного пакета документів. Торік суди розглянули 6469 справ подібної категорії, задовольнивши 64% позовних вимог, тоді як цього року статистика фіксує 1708 ухвалених рішень із показником задоволення на рівні 59%.

Аналіз трьох нещодавніх рішень підтверджує, що формальна відсутність запису в реєстрі, створення нових внутрішніх актів після програшу справи або посилання на неповну облікову документацію більше не рятують від виконання обов'язку. У логіці закону імперативні норми діють автоматично, формуючи жорсткі рамки для власників майна, боржників за комунальні послуги та користувачів культурної спадщини.

Охоронна зона ЛЕП проти відсутності обмежень у кадастрі

Спір у справі № 212/13592/25 виник через відмову АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» приєднати новозбудований будинок до електромереж через його розташування в охоронній зоні. Позивач вимагав перенести лінію, аргументуючи це тим, що у витягу з Державного земельного кадастру жодних обмежень щодо його ділянки не зареєстровано.

Суди всіх інстанцій відмовили у задоволенні позову, спираючись на ст. 112 Земельного кодексу України та ст. 22 Закону України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів». Правова природа охоронної зони полягає в тому, що вона виникає в силу прямої вказівки закону вздовж ліній електропередач для забезпечення їх безпечної експлуатації. Відсутність відповідного запису в кадастрі не скасовує фізичного існування об'єкта підвищеної небезпеки та пов'язаних із ним обмежень.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник зобов'язаний дотримуватися встановлених законом обмежень при здійсненні свого права. Оскільки позивач придбав земельну ділянку з уже існуючими мережами (що також підтверджується висновками у справі № 293/1037/15-ц), він мав усвідомлювати наявність інфраструктури. Згідно зі ст. 21 Закону України «Про ринок електричної енергії» та нормами Кодексу системи розподілу, перенесення об'єктів енергетики на вимогу власника землі здійснюється виключно за його заявою та за його рахунок. Позивач не ініціював цю платну процедуру, тому дії оператора системи розподілу визнані правомірними (https://reyestr.court.gov.ua/Review/138109032).

Борг у 5,3 млн грн та межі застосування ст. 320 ГПК України

Спроба переглянути остаточне судове рішення через штучне створення нових доказів отримала жорстку оцінку у справі № 908/1833/23. ТОВ «Запоріжжяелектропостачання» стягнуло з КП «Облводоканал» понад 5,3 млн грн заборгованості за спожиту електроенергію. Намагаючись уникнути сплати боргу, у грудні 2025 року відповідач подав заяву про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Підставою стали лист АТ «Запоріжжяобленерго» від 02.12.2025 та акт внутрішнього службового розслідування, які нібито підтверджували неможливість визначення обсягів споживання на тимчасово окупованих територіях.

Верховний Суд відмовив у задоволенні заяви, чітко розмежувавши поняття «нововиявлені обставини» та «нові докази». Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 320 ГПК України, нововиявленими є факти, що об'єктивно існували на час розгляду справи, але не були відомі заявнику. Лист оператора та внутрішній акт, створені у 2025 році, є саме новими доказами, використання яких для перегляду прямо заборонено ч. 4 ст. 320 ГПК України.

Суд задовольнив позов, зобов'язавши укласти договір протягом одного місяця. Доктринально обов'язок укладення охоронного договору виникає не з моменту формування ідеального пакета паперів, а в силу прямої вказівки ч. 1 ст. 23 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Цей обов'язок активується протягом місяця з моменту отримання майна у користування (ч. 3 ст. 23 Закону).

Суд відхилив аргументи про неповну документацію, оскільки пам'ятка офіційно занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, що підтверджується наявним паспортом та історико-архітектурним опорним планом. Як зазначається у матеріалах щодо впливу цього рішення на практику: «Тепер судова практика чітко визначає, що сам факт перебування об'єкта в Реєстрі та передача ділянки користувачу є достатніми підставами для негайного укладення договору». Відсутність бюджетного фінансування також не звільняє від цього обов'язку, що підтверджується відповідними судовими висновками.

Порівняльний аналіз правових підходів

Практичні кроки для клієнта у спорах щодо імперативних норм

На основі проаналізованих рішень підготовка правової позиції вимагає врахування таких аспектів:

1. Під час супроводу угод із нерухомістю не обмежуйтеся даними ДЗК. Фізична наявність ЛЕП на ділянці означає автоматичну дію ст. 112 ЗКУ. Якщо клієнт планує будівництво, одразу закладайте у бюджет витрати на послугу з перенесення об'єктів електроенергетики згідно з Кодексом системи розподілу.
2. У господарських спорах про стягнення заборгованості збирайте докази неможливості обліку послуг (зокрема на окупованих територіях) виключно під час розгляду справи по суті. Формування актів службових розслідувань після ухвалення рішення гарантовано призведе до відмови за ст. 320 ГПК України.
3. При отриманні у користування земель у межах історичних ареалів ініціюйте укладення охоронного договору самостійно у місячний строк. Посилання на відсутність фінансування чи неповноту реєстрів не захистить від позову прокуратури.

Застосування судами імперативних норм демонструє нульову толерантність до спроб використати прогалини в реєстрах або затримки в оформленні документів для ухилення від виконання обов'язків. Матеріальне право та фактична наявність об'єкта стабільно превалюють над формальними недоліками паперового супроводу.