814 558,00 грн упущеної вигоди намагався стягнути позивач через невиконання попереднього судового рішення, однак суд відмовив у цій частині через недоведеність реальної можливості отримання такого доходу. Справи про стягнення компенсаційних виплат, різниці страхового відшкодування чи інфляційних втрат об'єднує спільна риса: позивачі часто покладаються на сам факт існування порушеного права, ігноруючи жорсткі процесуальні вимоги до доказування точного розміру заявлених сум. Читаючи позовні матеріали з позиції особи, яка роками оцінювала їхню процесуальну вагу, фіксую чітку тенденцію: захист досягає максимального результату не тоді, коли заперечує сам факт зобов'язання, а тоді, коли методично руйнує математику опонента та первинні документи, на яких вона базується. Аналіз трьох різних за своєю природою спорів показує, як саме адвокати відповідачів можуть використовувати дефекти оцінки, відсутність причинно-наслідкових зв'язків та тимчасові урядові обмеження для захисту майнових інтересів клієнта.
Коефіцієнт зносу 48,18% vs первинні докази пробігу
Механізм суброгації, передбачений ст. 993 ЦК України, дозволяє страховій компанії, яка виплатила відшкодування своєму клієнту, вимагати компенсації від безпосереднього винуватця дорожньо-транспортної пригоди. Відповідно до ст. 1194 ЦК України, якщо ліміту за договором обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (ОСЦПВ) недостатньо для покриття повного обсягу збитків, винуватець зобов'язаний відшкодувати різницю між фактичним розміром шкоди та виплаченою страховою сумою. У справі №607/27847/24 ПрАТ СК «АРКС» виплатило за договором добровільного страхування КАСКО 31 768,49 грн на відновлення автомобіля «Renault Dokker», який зазнав пошкоджень 28.11.2022 внаслідок зіткнення з вини водія автомобіля «Renault» ОСОБА_1. Страхова компанія винуватця, ТДВ СК «Альфа-Гарант», перерахувала позивачу 20 204,30 грн за договором ОСЦПВ, застосувавши до вартості відновлювального ремонту коефіцієнт фізичного зносу на рівні 48,18% та врахувавши міжстрахову знижку.
Позивач звернувся до суду з вимогою стягнути з безпосереднього заподіювача шкоди різницю у розмірі 9 319,27 грн. Суд першої інстанції рішенням від 07.04.2026 у задоволенні позову відмовив, а Тернопільський апеляційний суд постановою від 11.09.2026 залишив це рішення без змін, вказавши на недоведеність розміру позовних вимог. Розмір відповідальності страховика за полісом ОСЦПВ імперативно регулюється ст. 29 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка вимагає враховувати фізичний знос деталей — зменшення вартості вузлів через їхній вік, тривалість експлуатації або пробіг. Деліктне зобов'язання заподіювача шкоди дійсно не припиняється виплатою страховика, проте позивач несе повний тягар доказування обґрунтованості заявленої до стягнення суми за правилами ч. 1 ст. 81 ЦПК України.
Коли на стіл лягає розрахунок позовних вимог, найслабшим місцем найчастіше виявляється якість первинних документів, що підтверджують вихідні дані для експертизи. У цій справі звіт про розрахунок величини фізичного зносу, який визначив показник у 48,18%, не містив підпису оцінювача та жодної інформації про його професійну кваліфікацію. Більше того, позивач не надав суду первинних доказів реального пробігу пошкодженого автомобіля, який нібито становив 130 623 км і слугував базою для застосування саме такого коефіцієнта. Захист успішно використав ці дефекти, довівши, що без належного підтвердження пробігу та без підпису сертифікованого фахівця звіт втрачає статус допустимого доказу. Окремої уваги заслуговує спроба позивача послатися на угоду про врегулювання збитку між двома страховиками як на беззаперечну підставу для стягнення. Суд апеляційної інстанції на підставі ст. 375 ЦПК України відхилив цей аргумент, зазначивши, що така угода не має преюдиційного значення для водія ОСОБА_1, оскільки він не був її стороною і не погоджував визначений компаніями розмір зносу.
Для адвокатів, які представляють інтереси водіїв-відповідачів, ця постанова формує чіткий вектор захисту: необхідно вимагати повний пакет первинних документів про технічний стан авто та перевіряти повноваження осіб, які складали калькуляції. Внутрішні акти взаєморозрахунків між страховими компаніями не замінюють належним чином оформленого висновку експерта. Подібний суворий підхід до стандартів доказування підтверджується у справі №910/15062/25, де суд також відмовив у позові страховика через недоведеність підстав розрахунку зносу за ст. 74 та ст. 79 ГПК України. Водночас практика залишається варіативною: у справі №205/10530/26 за аналогічних обставин позов про стягнення з винуватця різниці страхового відшкодування було задоволено на підставі статей 22, 1166 та 1191 ЦК України, що підкреслює критичну важливість активної процесуальної поведінки захисту під час дослідження доказів. У разі встановлення обопільної вини водіїв, як у справі №752/10284/25, збитки розподіляються порівну за ст. 1188 ЦК України, а до вимог проти страховика можуть застосовуватися наслідки пропуску строку за пп. 37.1.4 п. 37.1 ст. 37 профільного закону.
Зростання вартості квартири та межі ст. 22 ЦКУ
Невиконання судового рішення про стягнення грошових коштів автоматично трансформує правовідносини у площину простроченого грошового зобов'язання, що відкриває кредитору шлях до застосування фінансових санкцій. У справі № 450/2971/26 позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з масштабним позовом проти ОСОБА_3, вимагаючи стягнути загалом 1 255 453,88 грн. Підставою стало тривале невиконання відповідачем попереднього рішення суду про поділ майна подружжя, яким було стягнуто 595 712,00 грн, що становило половину авансу, сплаченого забудовнику за майнові права на квартиру. Позивач нарахував 347 634,57 грн інфляційного збільшення, 93 261,31 грн штрафних санкцій та 814 558,00 грн упущеної вигоди, обґрунтовуючи останню суму стрімким зростанням ринкової вартості спірної нерухомості за час прострочення.
Суд встановив, що за змістом ч. 5 ст. 11 та ст. 509 ЦК України зобов'язання можуть виникати безпосередньо з судового рішення. Відповідно до ч. 1 ст. 526 та ч. 1 ст. 610 ЦК України, таке зобов'язання має виконуватися належним чином, а прострочення боржника тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 625 ЦК України. Суд підтвердив факт прострочення за період з 10.04.2026 по 09.06.2026 і стягнув за ці 61 день 11 914,24 грн інфляційних втрат (компенсація знецінення боргу через зростання споживчих цін) та 2 986,72 грн трьох процентів річних (мінімальна плата за користування чужими коштами). Проте ключова баталія розгорнулася навколо вимоги про стягнення понад 800 тисяч гривень упущеної вигоди.
Згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України, упущена вигода — це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене. Представник відповідача побудував захист на категоричному запереченні причинно-наслідкового зв'язку між невиплатою 595 тисяч гривень та зміною цін на ринку первинної нерухомості. Суд повністю підтримав цю позицію, вказавши, що застосування ст. 22 ЦК України вимагає від кредитора обов'язкового доказування за ч. 1 ст. 81 ЦПК України не лише факту протиправної поведінки боржника, але й наявності реальної можливості отримання заявлених доходів. Сама по собі зміна ринкової вартості квартири, майнові права на яку були предметом попереднього поділу, не є доказом того, що позивач гарантовано отримав би цю різницю у вигляді прибутку. Відсутність доказів наміру та можливості реалізувати ці права чи іншим чином отримати дохід стала підставою для повної відмови у стягненні 814 558,00 грн.
Заявлення надмірно роздутих вимог про відшкодування упущеної вигоди без належної доказової бази несе для позивача серйозні фінансові ризики в частині розподілу судових витрат. Оскільки суд задовольнив позов лише на суму 14 900,96 грн, судовий збір було покладено на позивача пропорційно до відмовленої частини вимог, що призвело до стягнення з відповідача лише 149,40 грн судового збору. Такий підхід до застосування ч. 2 ст. 141 ЦПК України повністю узгоджується з висновками у справі № 450/173/24, де суд також здійснив пропорційний розподіл витрат залежно від обсягу доведених вимог. Для адвокатів захисту ця справа є класичним прикладом того, як відокремлення безумовних санкцій (ст. 625 ЦК України) від вимог, що потребують складної доказової бази (ст. 22 ЦК України), дозволяє нівелювати понад 90% фінансових претензій опонента.
Борги перед ОСББ та воєнні обмеження Лозівського району
Обов'язок власника утримувати своє майно є фундаментальним принципом цивільного права, закріпленим у ч. 4 ст. 319 та ст. 322 ЦК України. У контексті багатоквартирних будинків цей обов'язок деталізується у ч. 1 ст. 385 ЦК України та ч. 2 ст. 7 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», вимагаючи від співвласників своєчасно сплачувати внески на управління спільним майном. У справі № 629/4897/26 Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку «2-69» звернулося з позовом до співвласників квартири про стягнення 24 239,84 грн основного боргу за період із жовтня 2019 року по травень 2026 року, а також 10 142,83 грн інфляційних втрат і 2 291,40 грн 3% річних. Відповідачі, які володіють житлом на праві спільної сумісної власності, систематично ігнорували платежі, затверджені протоколами загальних зборів ОСББ згідно зі ст. 15, ст. 17 та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».
Оскільки відповідачі не з'явилися до суду і не подали відзиву, Лозівський міськрайонний суд Харківської області розглянув справу заочно на підставі ст. 280 ЦПК України. Суд підтвердив наявність заборгованості, пославшись на ч. 1 ст. 526 та ч. 1 ст. 610 ЦК України, які вимагають належного виконання зобов'язань, і стягнув суму основного боргу в повному обсязі. Безумовний обов'язок власника фінансувати витрати ОСББ послідовно підтверджується судовою практикою, зокрема рішеннями у справах № 629/3287/26 та № 629/3202/26, а також судовим наказом у справі № 629/2262/26. Однак найцікавішим аспектом рішення стала оцінка судом вимог про стягнення компенсаційних нарахувань за ч. 2 ст. 625 ЦК України в умовах воєнного стану.
Спостерігаючи за еволюцією практики застосування санкцій до комунальних боргів, відзначаю критичний вплив урядових нормативних актів на межі цивільної відповідальності. Суд самостійно застосував норми постанови Кабінету Міністрів України від 05.03.2022 № 206 (у редакції постанови № 1405), яка встановлює пряму заборону на нарахування та стягнення неустойки, інфляційних втрат і процентів річних на заборгованість за житлово-комунальні послуги для населення, що проживає на територіях можливих або активних бойових дій. Оскільки Лозівський район Харківської області віднесено до територій можливих бойових дій, суд обмежив період стягнення санкцій датою 23.02.2022. У підсумку з заявлених понад 12 тисяч гривень нарахувань суд задовольнив лише 966,10 грн інфляційних збитків та 283,38 грн 3% річних, відмовивши у стягненні за весь період дії воєнного стану. Судовий збір було розподілено пропорційно за ст. 141 ЦПК України з урахуванням засад змагальності (ст. 12, ст. 81 ЦПК України).
Ця справа демонструє, що навіть за умови пасивної процесуальної поведінки відповідачів імперативні норми урядових постанов можуть суттєво зменшити фінансовий тягар. Раніше кредитор мав право нараховувати інфляційні втрати та 3% річних за весь фактичний період прострочення без винятків. Проте правозастосування на територіях зі спеціальним статусом вимагає від адвокатів ретельно перевіряти географічну та часову юрисдикцію заборон. Ризик ігнорування цих норм ілюструє справа № 629/3287/26, де інший склад суду повністю задовольнив стягнення інфляційних втрат (2 842,86 грн) і 3% річних (915,33 грн) за період із 31.03.2022 по 31.03.2026, не застосувавши обмеження постанови № 206. Це підкреслює необхідність активного посилання сторони захисту на відповідні нормативні акти у відзивах на позов, щоб не залишати питання застосування воєнних пільг виключно на розсуд суду.
«Недоведеність обґрунтованості коефіцієнта фізичного зносу транспортного засобу та дефекти звіту про оцінку позбавляють підстав для покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди»