05.11.2026 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 1 (заява № 52380/21). Цим актом завершено багаторічну дискусію щодо того, чи звільняє ухвалення обвинувального вироку національним судом першої інстанції та присудження цивільної компенсації від відповідальності держави, якщо організаторами смертельного нападу виступили посадовці регіонального рівня. Загалом у цій категорії проваджень зафіксовано 2610 рішень, де показники розгляду змінювалися від 671 рішення за 2022 рік і 483 за 2023 рік до 619 за 2024 рік, 475 торік та 362 цього року, але хронічне ігнорування слідством ролі публічних службовців у насильницьких злочинах залишається незмінним.
Посадовці Херсонської обласної ради та ст. 2 Конвенції: межі відповідальності держави
На етапі досудового розслідування смертельного нападу на Катерину Гандзюк, вчиненого із застосуванням хімічної речовини, національні правоохоронні органи здійснили безпідставну перекваліфікацію злочину та не притягнули до відповідальності всіх організаторів і співучасників з числа керівництва Херсонської обласної ради та Херсонської обласної державної адміністрації (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 69). Суд першої інстанції в Україні обмежився оцінкою індивідуальної кримінальної вини виконавців та стягненням з них відшкодування як з приватних осіб, оминувши питання зловживання публічною владою (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 75). Під час розгляду в Страсбурзі Уряд України висунув попередні заперечення за ст. 35 та ст. 35-1 Конвенції щодо зловживання правом на індивідуальну заяву через неповідомлення про національний вирок і втрату заявниками статусу жертви, проте ЄСПЛ об'єднав питання невичерпання засобів захисту із суттю спору та відхилив аргументи держави (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 80). Наслідком такого перегляду стало визнання порушення матеріального та процесуального аспектів ст. 2 Конвенції разом із присудженням заявникам справедливої сатисфакції за ст. 41 Конвенції, оскільки приватні деліктні виплати не покривають публічно-правової відповідальності держави за дії її агентів (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 153).
Концептуальний підхід до атрибуції поведінки посадових осіб державі тривалий час обмежувався випадками прямого застосування летальної сили регулярними збройними чи поліцейськими підрозділами під час спецоперацій. У справі Sabuktekin v. Turkey, § 83 (заява № 27243/95 від 19.03.2002) щодо вбивства активіста партії HADEP у місті Адана Суд не знайшов порушення матеріального аспекту ст. 2 Конвенції, бо причетність сил безпеки не була доведена поза розумним сумнівом, а огляд місця події, збір гільз і балістичні експертизи у день злочину визнали достатніми (Sabuktekin v. Turkey, § 95). Навіть допит вдови через 3,5 року після події не підірвав адекватності слідства за ст. 13 Конвенції, адже вона не була очевидцем (Sabuktekin v. Turkey, § 98).
Пряма відповідальність держави за ст. 2 Конвенції наставала тоді, коли заявники доводили перебування жертв під контролем військових, як у справі Makhauri v. Russia, § 101 (заява № 58701/00 від 04.10.2007) про розстріл трьох жінок у Грозному, де також констатовано порушення ст. 13 у поєднанні зі ст. 2 Конвенції (Makhauri v. Russia, § 129). Іншим критерієм слугував дефект планування силової операції за наявності попередніх розвідданих: у справі Cangöz and Others v. Turkey, § 77 (заява № 7469/06 від 26.04.2016) про 16-годинний бій в районі Оваджик із залученням гелікоптерів «Кобра» і загибеллю 17 осіб влада прослуховувала телефони членів організації MKP і могла затримати їх живими, що призвело до присудження кожному з 17 заявників по 65 000 євро за ст. 41 Конвенції (Cangöz and Others v. Turkey, § 169). Водночас виставлення роздягнених тіл на військовій базі для огляду прокурором у тому ж провадженні не досягло порогу суворості за ст. 3 Конвенції (Cangöz and Others v. Turkey, § 150).
| Справа ЄСПЛ та номер заяви | Статус виконавців та організаторів | Оцінка національного слідства | Результат за ст. 2 та ст. 3 Конвенції |
|---|---|---|---|
| Sabuktekin v. Turkey (№ 27243/95) | Невідомі особи, підозра щодо членів «Хізболла» | Негайний збір гільз і допит свідків у день події | Порушення ст. 2 та ст. 13 Конвенції відсутні |
| Makhauri v. Russia (№ 58701/00) | Регулярні військові підрозділи у Грозному | Відсутність перевірки дій силових структур | Порушення ст. 2 (матеріальний і процесуальний аспекти) та ст. 13 |
| Cangöz and Others v. Turkey (№ 7469/06) | Військові частини за підтримки авіації | Прокурор не виїхав на місце, гільзи зникли, гриф таємності | Порушення ст. 2 (обидва аспекти), відсутність порушення ст. 3 |
| Gandzyuk and Others v. Ukraine (№ 52380/21) | Приватні виконавці, замовники з Херсонської облради та ОДА | Перекваліфікація діяння, ігнорування службового статусу | Порушення ст. 2 (обидва аспекти) та ст. 10 Конвенції |
На відміну від суто військових ексцесів, у Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 110 сформульовано стандарт, за яким використання посадовцями Херсонської обласної ради та ОДА своїх владних ресурсів для організації розправи виключає трактування злочину як приватного конфлікту на ґрунті особистої неприязні.
Антикорупційна діяльність за ст. 10 Конвенції та системні дефекти розслідування в Україні
Протягом національного провадження потерпілі послідовно вказували на політичний та антикорупційний мотив замовлення нападу, але органи досудового розслідування та суди звузили предмет доказування до виконавчої ланки (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 115). Апеляційний та касаційний перегляди на національному рівні не усунули цієї прогалини, залишивши поза межами судової оцінки інституційну причетність представників регіональної влади (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 120). Через таку неповноту національного розгляду ЄСПЛ визнав, що незабезпечення ефективного розслідування мотивів злочину та непритягнення замовників становить одночасне порушення процесуального аспекту ст. 2 та ст. 10 Конвенції (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 133). Поєднання цих двох статей встановлює прямий причинно-наслідковий зв'язок між бездіяльністю слідства та придушенням публічної критики корупції (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 145).
Системна неспроможність українських правоохоронних органів розслідувати насильство, вчинене за участю або з відома представників держави, раніше вже фіксувалася у низці рішень від 16.09.2021 за ст. 3 Конвенції. У справі Lutayenko and Others v. Ukraine, § 4 (заяви № 1781/14; 23274/14; 74276/14; 78541/14; 4989/15) відсутність ретельного слідства щодо поліцейського насильства доповнювалася незаконним примусовим медичним тестуванням на стан сп'яніння всупереч ст. 8 Конвенції, незареєстрованим затриманням за ст. 5 та надмірною тривалістю провадження за ст. 6 Конвенції (Lutayenko and Others v. Ukraine, § 15). Тотожний дефект перекладання тягаря доказування на потерпілих попри їхні послідовні свідчення призвів до порушення матеріального і процесуального аспектів ст. 3 Конвенції у справі Polishchuk and Others v. Ukraine, § 5 (заяви № 6648/14; 20066/14; 71563/14; 50379/15), а в Makarenko and Others v. Ukraine, § 6 (заяви № 53747/09; 41415/13; 45940/13; 46982/13; 50463/13) бездіяльність слідчих унеможливила встановлення походження травм на тлі свавільного позбавлення волі за ст. 5 § 1 Конвенції (Makarenko and Others v. Ukraine, § 12).
Побудова захисту держави на презумпції правомірності дій силовиків або приватному характері насильства зазнає краху в кожному випадку, коли національні органи ігнорують об'єктивні докази чи перевищують межі необхідного примусу. У справі Kaçak et Ebinç c. Turquie (заява № 54916/08 від 07.01.2014) прокуратура відмовила у відкритті провадження щодо побиття учасників сидячої демонстрації, проігнорувавши компакт-диск із відеозаписом ударів по знерухомлених особах, що коштувало бюджету по 7 500 євро моральної шкоди кожному заявнику та 2 325 євро витрат у зв'язку з неналежним поводженням. Так само у справі Pugachev and Others v. Russia (заяви № 75045/11;71757/13;75937/17;81205/17;26756/18;33769/18;35939/18;38018/18;41254/18;45802/18;45833/18;48608/18;54239/18 від 28.09.2023) держава не довела пропорційності сили щодо затриманих у контексті гарантій свободи, особистої недоторканності та справедливого суду, а у справі Tali v. Estonia (заява № 66393/10 від 13.02.2014) застосування перцевого спрею, телескопічного кийка та фіксація ув'язненого до ліжка протягом 3 годин 40 хвилин 4 липня 2009 року були визнані незаконним покаранням і порушенням заборони катування.
Спроба відокремити дії приватних осіб від публічно-правових наслідків не працює і в площині доказового права за ст. 6 § 1 Конвенції. Як встановив ЄСПЛ у справі Ćwik v. Poland, § 43 (заява № 31454/10 від 05.11.2020), долучення судами Польщі за ст. 171 КПКвідкриється на prozakony.com у новій вкладці Польщі аудіозапису катування третьої особи (К.Г.) членами наркокартелю руйнує справедливість всього кримінального процесу, оскільки заборона за ст. 3 Конвенції діє незалежно від суб'єкта насильства (Ćwik v. Poland, § 85). У справі Гандзюк ця логіка нерозривності публічного обов'язку та приватного виконання перенесена на рівень кваліфікації замовлення вбивства (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 125).
Що робити: зафіксуйте службовий статус замовників
- Оскаржуйте постанови про перекваліфікацію злочину в національних судах. Зведення обвинувачення до дій приватних виконавців без оцінки службового становища організаторів формує підставу для констатації порушення процесуального аспекту ст. 2 Конвенції, як це встановлено у справі Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 128.
- Обґрунтовуйте збереження статусу жертви за ст. 35 Конвенції попри виплату присудженої компенсації. Стягнення моральної шкоди з безпосередніх нападників у національному процесі не звільняє державу від відповідальності, якщо суди не дослідили зловживання публічною владою посадовцями (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 85).
- Поєднуйте скарги за ст. 2 та ст. 10 Конвенції у справах про напади на громадських діячів. Доведення того, що насильство було помстою за публічну антикорупційну діяльність, покладає на слідство обов'язок перевірити зв'язок між виступами потерпілого та діями посадових осіб регіональних органів влади (Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 140).
Рішення у справі Gandzyuk and Others v. Ukraine, § 130 (заява № 52380/21) встановлює, що кримінальна відповідальність держави за ст. 2 Конвенції більше не обмежується діями штатних силовиків під час офіційних операцій, як це розглядалося у заявах № 27243/95 та № 7469/06, а прямо охоплює замовлення насильства посадовцями місцевого самоврядування та виконавчої влади через приватних виконавців.