Визнання вини та наявність дітей не рятують від реального строку за ухилення

«Чи можу я отримати умовний строк за неявку по бойовій повістці, якщо повністю визнаю провину і маю на утриманні неповнолітніх дітей?» — Ні, за таких обставин ви майже гарантовано отримаєте реальні три роки тюрми.

Закон дійсно передбачає можливість звільнення від відбування покарання з випробуванням. Це регулює ст. 75 КК. Проте суди масово відмовляються застосовувати цю норму до військовозобов'язаних. Логіка суддів жорстка: умовний строк під час війни створює враження безкарності та негативно впливає на мотивацію інших громадян.

Чому класичні пом'якшуючі обставини перестали працювати?

У справі №534/1827/25 військовозобов'язаний успішно пройшов ВЛК. Згодом отримав бойову повістку. У визначений час він не прийшов до ТЦК, бо просто злякався. У суді чоловік повністю визнав вину за ст. 336 КК. Він просив врахувати стан здоров'я та наявність двох неповнолітніх дітей. Суд визнав ці факти пом'якшуючими обставинами. Але у застосуванні ст. 75 КК відмовив. Вирок — 3 роки реального позбавлення волі. Додатково суд зарахував домашній арешт у строк покарання за правилами ст. 72 КК.

Суди формують монолітну та безапеляційну практику. У справі №164/2887/24 обвинувачений спочатку посилався на перелом ноги з 1991 року. Суд допитав лікарів ВЛК і з'ясував, що скарг не було. Тоді чоловік щиро розкаявся. Суд відхилив прохання про умовний строк. Причина незмінна: це підриває військову дисципліну.

Навіть наявність минулих проблем із законом не допоможе уникнути призову. У справі №588/1032/25 захист стверджував, що клієнт взагалі не мав стояти на обліку через попередні судимості. Суд нагадав про ст. 89 КК. Судимість погашена, тому обов'язок захищати державу залишається повноцінним. Вирок аналогічний — 3 роки тюрми.

Як будувати захист, коли шанси мінімальні?

Аналіз судових рішень свідчить про два основні шляхи дій для адвоката. Скажу чесно, обидва варіанти мають суттєві ризики для клієнта.

Я б не рекомендував сліпо сподіватися на каяття. Пройдена ВЛК та ігнорування бойової повістки у більшості випадків гарантують ухвалення обвинувального вироку. Наявність підписаної повістки суди трактують як прямий умисел на ухилення. Захисту варто шукати процесуальні порушення ще на етапі вручення документа або під час розслідування.

Саме помилки слідства іноді рятують ситуацію. У справі №597/604/24 чоловіка звинувачували у трьох епізодах ухилення. За першим епізодом вину довели. А от за двома іншими суд ухвалив виправдувальний вирок. Слідчі просто не внесли відомості про нові факти відмов до реєстру. Вони проводили дії в межах старого провадження. Усі здобуті докази стали недопустимими. Саме завдяки цьому розвалу обвинувачення суд застосував ст. 75 КК і дав клієнту іспитовий строк.

Про що насправді говорять цифри?

Загалом у кримінальній категорії зафіксовано близько 114 тис. справ. Суди задовольнили вимоги у 74 тис. випадків, що становить 65%. Відмовлено у 24 тис. справ, тобто у 21%. Частково задоволено 10 тис. рішень або 9%. Повернуто понад 3 тис. матеріалів. Закрито лише майже 2 тис. справ.

Тут треба зупинитись. Статистика підтверджує: шанси на виправдання без беззаперечних доказів мінімальні. Якщо клієнт просто відмовився від повістки в ТЦК, як у справі №546/891/25, вирок буде суворим. Там чоловік посилався на опіки та необхідність догляду за батьками. Офіційного догляду він не оформив. Суд не побачив щирого каяття і дав 3 роки тюрми.

Мовчання у суді також не працює. У справі №292/357/25 обвинувачений відмовився давати показання. Вину повністю довели через свідків та письмовий акт відмови від повістки. Суд призначив 3 роки та 6 місяців за ґратами.

Колеги, ми бачимо системну проблему застосування кримінального закону. Якщо норма про звільнення з випробуванням фактично заблокована для цілої категорії справ через негласну практику, то де залишається простір для індивідуалізації покарання? Чи не перетворюється судовий розгляд на автоматичний конвеєр, де сімейний стан та каяття стали просто формальними словами у тексті вироку?