Боржник повністю сплатив борг через третю особу, але суд відмовився знімати арешти з його майна через пропуск десятиденного строку на оскарження дій виконавця. Ці три спори об'єднує спроба сторін використати процесуальні чи матеріальні презумпції як інструмент ігнорування фактичних обставин. Практика Верховного Суду останніх років зміщує фокус із формальних критеріїв на дослідження реального стану речей, вимагаючи від судів оцінювати дійсне виконання зобов'язань, доведеність майнової шкоди та стабільність раніше ухвалених рішень.
Триваюча бездіяльність виконавця щодо арештів ТОВ «Наваль Парк»
Керівник Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах Миколаївської міської ради ініціював стягнення коштів з ТОВ «Наваль Парк», унаслідок чого 18.09.2024 державний виконавець відкрив провадження та наклав арешти на майно боржника. Вже 24-25.09.2024 суму стягнення було повністю сплачено третьою особою — ТОВ «Наваль Логістик» на підставі договору доручення. Незважаючи на фактичне погашення боргу, виконавець не виніс постанову про закінчення провадження і не зняв арешти.
Ухвалою суду першої інстанції, яку підтримав апеляційний суд, скаргу ТОВ «Наваль Парк» на бездіяльність виконавця було залишено без розгляду через пропуск десятиденного строку звернення, передбаченого ч. 1 ст. 341 ГПК України. Суди звели вимоги боржника виключно до оскарження первинної постанови про відкриття провадження, проігнорувавши подальші події.
Верховний Суд у справі №915/767/21 скасував судові рішення в частині залишення скарги без розгляду та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна інстанція встановила, що суди помилково не розмежували оскарження разової дії виконавця та його триваючої бездіяльності. Синтез матеріального обов'язку та процесуального строку вимагає від суду оцінювати не дату відкриття провадження, а момент вичерпання легітимної мети примусу. Бездіяльність щодо незакінчення виконавчого провадження після повної сплати боргу має характер триваючого правопорушення, тому строк на її оскарження не обмежується 10 днями з моменту відкриття провадження.
Суди попередніх інстанцій ухилилися від дослідження первинних документів та доказів перерахування коштів ТОВ «Наваль Логістик» за договором доручення. Факт повного виконання рішення суду є прямою імперативною підставою для закінчення виконавчого провадження згідно з п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження».
Цей висновок захищає бізнес від безпідставного блокування банківських рахунків під час воєнного стану у випадках, коли стягнення вже відбулося за участі повірених чи поручителів. Адвокату боржника необхідно фіксувати розрахунковими документами факт перерахування стягнутих сум, додавати договір доручення та формулювати вимоги до суду саме як оскарження триваючої бездіяльності щодо невинесення постанови про закінчення провадження (ст. 339-1 ГПК України).
Межі застосування заходів примусу підтверджуються постановою у справі №4/69/07, де суд вказав на обов'язок виконавця діяти виключно в межах ст. 18, ст. 56 Закону України «Про виконавче провадження» та неприпустимість арешту коштів без законних підстав. Специфічні процедури, як-от примусове списання коштів з бюджетних установ (справа №487/9345/19) або накладення штрафу за невиконання немайнового рішення (справа №400/1954/19), регулюють інші аспекти відповідальності і не спростовують правила про триваючий характер порушення при ігноруванні факту оплати.
Пов'язаність ТОВ «Нерон і партнери» та межі ст. 234 ЦКУ
ТОВ ВКП «Автофургон» звернулося до суду з вимогою визнати недійсним додатковий договір від 30.03.2025 до договору про відступлення права вимоги від 23.10.2024, укладений між ТОВ «Нерон і партнери» та ТОВ «ЮФ «Патріот». Позивач стверджував, що цей правочин є фраудаторним, оскільки вчинений пов'язаними особами з метою ухилення від виконання рішення у справі № 910/4997/24 про стягнення заборгованості за договором позики.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 25.11.2025, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.05.2026, у позові було відмовлено повністю через недоведеність ознак зловживання правом. Суд касаційної інстанції у справі №910/11681/25 залишив ці рішення без змін на підставі ч. 1 ст. 309 ГПК України.
Касаційний суд встановив відсутність судового рішення про стягнення відступленої суми збитків на момент укладення спірної угоди, а також наявність чинного арешту на майно боржника, що прямо спростовує факт ухилення від виконання зобов'язань. Конструювання фраудаторності виключно на корпоративній спорідненості суб'єктів нівелює стандарт доказування шкоди, перетворюючи ст. 234 ЦКУ на інструмент безпідставного втручання у свободу договору. Сама по собі пов'язаність сторін правочину не є безумовною підставою для визнання договору недійсним за ч. 3 ст. 215 та ст. 234 ЦКУ, якщо позивач не довів сукупності інших ознак завдання шкоди кредитору.
Для доведення фраудаторності юристу недостатньо посилатися на спільних засновників чи директорів: необхідно подавати докази неможливості задоволення вимог кредитора за рахунок іншого майна боржника та перевіряти статус відкритих виконавчих проваджень.
Співмірність витрат на правничу допомогу
Окремим аспектом розгляду став розподіл судових витрат. ТОВ «Нерон і партнери» заявило до стягнення з позивача 30 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Верховний Суд частково задовольнив це клопотання, стягнувши лише 10 000 грн.
На підставі ч. 4 ст. 126 та ч. 8 ст. 129 ГПК України суд зменшив заявлені витрати за критерієм співмірності, визнавши обсяг фактично виконаної представником роботи у касаційній інстанції незначним. Ту саму ст. 126 ГПК України суд застосував до зменшення адвокатських витрат з 57 000 грн до 15 000 грн у справі № 910/4997/24, а у справі № 910/17001/23 взагалі відмовив у компенсації через недоведеність критерію їх реальності.
Цікаво, що у справі № 910/14130/24 суд задовольнив вимоги про стягнення витрат повністю в розмірі 30 000 грн, вказавши на неможливість їх зменшення з власної ініціативи без відповідного клопотання іншої сторони (ч. 5 ст. 126 ГПК України). Натомість у справі № 910/11681/25 суд безпосередньо втрутився у розмір гонорару через очевидну неспівмірність обсягу наданих послуг складності спору. Це вимагає від представників детально обґрунтовувати тривалість кожної процесуальної дії при поданні заяв про розподіл витрат.
Борг у 10 000 доларів та преюдиція за ст. 82 ЦПК
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання відсутнім обов'язку за власноручною розпискою від 14.06.2000. Вимоги мотивувалися тим, що реальної передачі коштів не відбулося, а іноземна валюта на момент складання документа нібито була забороненим об'єктом цивільного обороту.
Рівненський районний суд рішенням від 22.01.2026 відмовив у задоволенні позову. Рівненський апеляційний суд 02.06.2026 та Верховний Суд у справі №570/4727/25 залишили це рішення без змін.
Під час розгляду було встановлено, що раніше за судовим рішенням з позивача на користь відповідача вже було стягнуто борг за цією ж розпискою в розмірі 10 000 доларів США та три проценти річних. Більше того, в інших судових справах суди вже відмовляли ОСОБА_1 у визнанні цього договору позики недійсним.
Спроба ревізії остаточного судового акта через ініціювання паралельного спору про відсутність обов'язку руйнує стабільність цивільного обороту, на захист якої спрямована преюдиція. Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини щодо дійсності договору позики та фактичної передачі грошових коштів, які встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи між тими самими сторонами. Суди відхилили доводи про безгрошовість розписки (ст. 1051 ЦК України) та відсутність зобов'язання (ст. 15, 16 ЦК України), оскільки ці факти вже отримали остаточну правову оцінку.
Наявність власноручної розписки підтверджує реальний характер договору позики та факт передачі валюти, що послідовно підтверджується постановами у справах № 279/385/15-ц, № 361/8807/18 та № 686/15550/15-ц. Касаційний суд на підставі ч. 3 ст. 401 ЦПК України відхилив вимоги позивача щодо переоцінки доказів, вказавши на неприпустимість подолання законної сили попередніх рішень через нові позови з іншим формулюванням вимог.
Подання заяви про відвід колегії суддів через підсистему «Електронний суд» в останній момент перед засіданням несе прямий ризик втрати процесуального права: якщо канцелярія суду фактично зареєструє електронний документ уже після завершення розгляду справи по суті, касаційна інстанція не визнає це процесуальним порушенням і не скасує ухвалене рішення (справа № 570/4727/25).