Судова практика зі справ про розірвання шлюбу

Суд встановив, що шлюбні відносини між сторонами припинені, спільне господарство не ведеться, а подальше спільне життя і збереження шлюбу суперечить інтересам позивача. Наданий судом строк для примирення результатів не дав. З огляду на це позов про розірвання шлюбу підлягає задоволенню.

Суд встановив, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить їхнім інтересам через втрату взаєморозуміння, поваги та різні погляди на сімейне життя. Оскільки відповідач позов визнав, а сторони мають малолітню дитину, шлюб підлягає розірванню без застосування заходів примирення.

Апеляційний суд встановив, що матеріали справи не містять доказів ухилення матері від виховання дитини чи позбавлення її батьківських прав, а факт проживання дитини з батьком автоматично не свідчить про її самостійне виховання. Вимога про встановлення такого факту була штучно створена з метою отримання відстрочки від мобілізації, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з відмовою в позові.

Чернівецький апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість апеляційної скарги, оскільки рішення суду першої інстанції в частині визначення місця проживання малолітньої дитини разом із батьком було ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим апеляційну скаргу задоволено, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги батька.

Суд встановив, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу є неможливим, оскільки шлюб існує формально, тому позов про розірвання шлюбу підлягає задоволенню. Щодо вимог про аліменти, суд врахував обов'язок батьків утримувати дітей, факт їх проживання з матір'ю та розрахував розмір аліментів у твердій грошовій сумі по 4000 грн на кожну дитину, виходячи з принципів розумності, справедливості та відсутності доказів можливості відповідача сплачувати більшу суму.

Суд встановив, що збереження шлюбу суперечить інтересам подружжя, тому позов в частині розірвання шлюбу підлягає задоволенню. В задоволенні решти позову про поділ майна відмовлено через недоведеність позовних вимог належними доказами.

Суд виходив із принципу диспозитивності цивільного судочинства, згідно з яким учасники справи розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Оскільки представник позивача подав заяву про залишення позову без розгляду до початку судового розгляду, а це право є абсолютним, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення такої заяви відповідно до п.1 ч.5 ст.257 ЦПК України.

Суд дійшов висновку, що свідоцтво про шлюб, видане органом невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, не може вважатися офіційним та допустимим доказом у розумінні міжнародного законодавства, оскільки Україна не визнає його законності, а «намібійський виняток» не підлягає застосуванню, оскільки сторони проживають на контрольованій території України. За відсутності належних доказів укладення шлюбу позов про його розірвання не підлягає задоволенню.

Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу, оскільки звернення позивача до суду з позовом та викладення обставин щодо дати припинення шлюбних відносин не є зловживанням процесуальними правами. Дії позивача ґрунтувалися на нормах закону та не свідчать про те, що спір виник внаслідок неправильних чи недобросовісних дій позивача.